The MOST TRUTHFUL BLOG

* * *

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.

( Read more... )

---

* * *

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
( Read more... )

---

Чуття єдиної родини

Глибинним будучи і пружним,
чужим і чуждим рідних бродів,
я володію арко-дужним
перевисанням до народів.

Воно в мені таке могутнє,
і на стількох стоїть підпорах!
Поцілиш блиском-громом в сутнє,
і чути: другий грім у горах...

А другий грім - другим ще далі
гримкоче, хоче та радіє,
що поміж націй міст із сталі,
що міжнародна дружба діє.

І ось тут сам, прогримкотівши,
стаєш ясним в своїм розвої,-
як доброго здоров’я пивши
коло криниці степової.

Ой пивши, пивши ще й утершись -
без попереджень, без умови,-
в послідньому вбачаєш першість,
як до чужої прийдеш мови.

( Read more... )

---

Я УТВЕРЖДАЮСЬ

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!

Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!

На українських нивах, на російських,
на білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!

( Read more... )

---

ВЫШЬЕМ СТАЛИНА ПОРТРЕТ
(перевод С.Я.Маршака)

   



( Read more... )

---

І СКАЗАВ БОГДАН

І сказав Богдан на Раді в місті Переяславі:
І султан, і хан, і шляхта — вороги напасливі.

В українського народу здавна було мрією —
побрататися з Москвою, в дружбі жить з Росією

Тож скажіте свою волю: чи лихе терпітимем?
Чи з російським старшим братом, як із сонцем житимем?

І гукнули всі на Раді мовою єдиною:
Хочем бути ми з Москвою — рідною родиною!

Сонце праведне над нами, в дружбі осіянними:
разом ми з Росією! Разом з росіянами!

Триста років вже минуло — нам же й досі чується:
В Переяславі народ радісно хвилюється.

( Read more... )

---

О КОСМОСЕ ВЕЛИКИЙ НАШ…

О Космосе великий наш,
безмежжя розпрозорене!
Ми із Землі блакитної
мчимо у далі зоряні.

Ми всі до тебе звикнемо,
раніш ти був відчужений.
Далеко ми проникнемо!
Наш вік — такий напружений!

О Земле, наше золото!
Ще людство в нас розколото,
а буде ж жить родиною
братерською, єдиною.

( Read more... )

Кстати, да!
Правильное произношение: Павло́ Тычи́на

А межdжу прочим, всё это ни что иное, как бриллиантовая классика украинской поэзии. В шестом классе (1961-1962 гг) мы наизусть проходили. Напрочь!
До сих пор в голове сидит эта великая прекрасная поэзия... Часами могу цытировать наизусть!..

Теперь ясно: своим намекали, остальным людям голову дурили и перед москалямы маскировались!

Кому верить???
Но только не себе!
А им - тем более!

© salatau, :( 2013

   

( Read more... )

* * *
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я...— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу...
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.
(1921)

Павло́Тичина